«ВЕСЬ МИР НАСИЛЬЯ МЫ РАЗРУШИМ!…»:
АЛЬТЕРНАТИВНА ТОЧКА ЗОРУ НА ПОДІЇ
9 СІЧНЯ 1905 РОКУ В САНКТ-ПЕТЕРБУРЗІ

Маковский 9 января 1905 г
Этюд картины В. Е. Маковского 9 января 1905 года на Васильевском острове

Вже давно минула сота річниця з того дня, як в столиці самодержавної Росії, місті Санкт - Петербург, відбулися події, більш відомі у вітчизняному минулому під назвою "кривавої неділі". Коли не помиляємося, нинішня вельми "кругла" дата не тільки на Україні, але й в Російські Федерації пройшла настільки тихо, що не було проведено жодного симпозіуму чи конференції належного рівня. Й на нашу думку – цілком даремно, оскільки зазначене явище, маючи дійсно непересічний резонанс, до кінця ще далеко не вивчене ні в плані розуміння характеру, ані на рівні з'ясування рушійних сил, перебігу конкретних акцій чи то навіть термінологічного апарату його.

З точки зору радянської історіографії 9 січня 1905 року було днем мирного протесту компромісно налаштованого пролетаріату "Північної Пальміри" проти тяжких умов життя та праці. Так, в одному з узагальнюючих досліджень, що побачило на межі хрущовської "відлиги" читаємо: «В воскресенье утром рабочие, их жены, дети и старики с хоругвями, иконами и царскими портретами двинулись с окраин к Зимнему дворцу. Но доступ к дворцу преграждали густые цепи полиции и войск. Рабочая кровь обагрила заснеженные улицы и площади столицы» (1). Не менш категоричної точки зору притримувалися й московські професори П.І. Кабанов та М.Д. Кузнєцов, коли через пару десятиліть писали наступне: «Царь (sic! – О.М.) встретил рабочих пулями. Мостовые Петербурга обагрились кровью рабочих» (2). За "найпідліше, холоднокровне вбивство беззахисних і мирних народних мас" (3) яро картають Імператора Миколу ІІ упорядники четвертого тому "Історії Української РСР" (4). Автори ж збірника «Киев революционный, боевой, трудовой» й взагалі твердять, що в тоді відбулася трагедія глобального масштабу, котра «пробудила миллионные массы к активным действиям» (5).

Схожа концепція притаманна й сучасним вітчизняним дослідженням ліберального ґатунку. Наприклад, розробники, певне, першого за доби незалежності хронологічного довідника з історії України цієї реалії уникають зовсім (6). Поспівчувавши безправ'ю людей за царату, повторюють міф про розстріл "робітничої демонстрації у Санкт-Петербурзі" Л.І. Кормич та В.В.Багацький (7). "Кривавою розправою над мирними трудящими" називають дії столичної влади автори підручника для старшокласників та абітурієнтів (8). Термін "січнева трагедія" вживає член-кореспондент Національної академії наук України професор О.П.Реєнт (9). Й неначе підводячи риску, точка зору про силове вирішення питання, що сприяло величезним жертвам серед беззахисного населення, озвучує новітній за часом видання посібник для нинішніх російських шкіл (10).

Безумовно, право на життя мають обидві вищезазначені системи поглядів. Однак сьогодні, коли гуманітарії нарешті позбавилися необхідності сакралізувати марксистсько-ленінську методологію, було б не менш цікаво подивитися назад саме з позицій так званої альтернативної (ревізіоністської) історії. Котра, навмисне полишаючи обабіч не тільки комуністичну, але й демократичну систему цінностей, намагається торувати новий, "третій шлях" пізнання. Чиї зусилля яскравіше за все презентуються діяльністю створеного у 1978 році в США «Института исторического обозрения» (Institute for Historical Review) (11).

1). Про наміри організаторів акції. Яку з вище перелічених книжок не візьмеш, скрізь чорним по білому написане одне й те саме: ті, хто планував революційну заграву, мали на меті одне лише добро, бажаючи звільнити народ з-під ярма Династії Романових й встановити в країні республіку справедливості та братерства. Проте наявні факти свідчать дещо про інше.

Гапон читает петицию в собрании рабочих

За існування СРСР – УРСР в історичній науці панував погляд, у відповідності до якого творцем 9 січня 1905 р. став робітничий клас головного адміністративного центру Імперії. При цьому багато говорилося лише про добровільну підтримку «мастеровыми» зазначеної ініціативи; протилежні ж настрої облишалися в тіні. Лише подекуди з'являючись на шпальтах більшовицьких агіток у вигляді окремих "білих плям". «Путиловцы (за радянщини – обслуговуючий персонал заводу імені С.М. Кирова. – О.М.), - зізнається, маючи на увазі 7 січня, якийсь С.О.Безбах, - отправились останавливать сахарный завод Кенига, одно их реакционных и наиболее отсталых предприятий Выборгского района. Забастовщики притащили с набережной бревна (!), разбили ими ворота (!!) и, ворвавшись во двор, рассыпались по заводу, выгоняя (!!!) оттуда продолжавших работать «кениговцев» (12). Як і сцени відвертого насильства, коли «один рабочий Варшавских железнодорожных мастерских, не желавший прерывать службу, был убит своими товарищами. Мастер в одной типографии попробовал сопротивляться забастовщикам – его схватили и сунули в машину, которая раздробила ему голову» (13).

З іншого боку, всіляко підтримувалася легенда про жертовність та повагу до простих трударів членів міської організації РСДРП. На рівні особистих стосунків воно, може, подекуди так і було, однак на глобальному рівні марксисти людей зовсім не жаліли, свідомо прирікаючи їх на всі жахи майбутньої громадянської війни, котра в листівках, розповсюджуваних ними околицями Петербургу, до певного часу маскувалася гаслом «Да здравствует вооруженное восстание народа!» (14). Соціал - демократ М. Акімов (Махновец) констатував, «что рабочий люд был поднят революционерами обманом. Ему никогда не открывались политические вожделения тайных организаций, а призывы к бунту делались во имя экономических причин улучшения рабочего быта» (15). Маючи на увазі висунуті керівниками руху ще 28-29 грудня 1904 року "Одинадцять головних пунктів", творець літературно-художнього нарису про зазначені події не міг приховати власного розчарування від їх разючої корисливості: «При внимательном чтении не трудно уловить две задних мысли составителей:
1) подальше упрятать настоящую цель готовящегося выступления, замаскировав ее чисто «экономическими» требованиями;
2) вместе с тем выдвинуть такой ряд требований, чтобы обеспечить за ними безусловную неприемлемость со стороны заводской администрации и тем создать необходимый для организаторов выступления благовидный в глазах «несознательных» рабочих масс casus belli» (16). А діяч націонал-патріотичного спрямування Мєншіков, проаналізувавши окремі документи "прогресивних" структур, прийшов до висновку, що їх лідери «с большой тщательностью первоначально скрывали от трудящихся ту политическую программу, на которую предполагалось впоследствии их согласить, и агитаторы осторожно избегали нападок на Царскую власть. Лозунг их при этом был таков: «Не Государь, но единственно чиновничество виновато в печальной доле рабочего люда» (17).

В академічному середовищі майже ніколи не розглядалося питання й про зв'язок вождів "9 січня" з міжнародними терористичними угрупуваннями. Чи то вважаючи останній термін ненауковим, а може – не рахуючи даний сюжет гідним власної уваги, вчені, навпаки, обходили його дивним мовчанням. Ніби не помічаючи того, про що було добре відомо сучасникам, зокрема, - французькому журналісту Етьєну Авеніру, котрий писав: «Сегодня, 6 января 1905 года, после обеда распространился слух о покушении на Царя. Во время Водосвятия на Неве был дан выстрел из пушки І-ой Гвардейской артиллерийской батареи; орудие помещалось около биржи, против Зимнего дворца, на противоположном берегу Невы и оказалось зараженным картечью. Стекла четырех дворцовых окон были разбиты и один городовой тяжело ранен. По этому поводу создаются многочисленные гипотезы. Представляется весьма странным, что могли случайно забыть заряд в пушке после учебной стрельбы и оставить его там как раз до сегодняшнего торжества. Но не менее странно предположить, что какой-нибудь революционер сумел проникнуть в среду офицеров или солдат гвардии. Бесспорным остается лишь одно: раненного полицейского зовут (так в оригіналі. – О.М.) Романов» (18). Тай самі «верховные предводители борьбы, откровенничая с приближенными, иногда позволяли себе некоторое показное геройствование: «Если не пропустят (з околиць до центру. – О.М.), то мы силой прорвемся. Если войска будут в нас стрелять, то мы будем обороняться. Часть войск перейдет на нашу сторону, и тогда мы устроим революцию. Устроим баррикады, разгромим оружейные магазины, разобьем тюрьму, займем телеграф и телефон. Эсеры обещали бомбы – и наша возьмет!» (19).

Замовчувалися і їх відверто зрадницькі настрої, бажання, керуючись афоризмом "Чим гірше, тим краще!", використати на власну користь окремі невдачі уряду у тривалому протистоянні з Японією. «Дело русской свободы и борьбы русского (и всемирного) пролетариата за социализм очень сильно зависит от военных поражений самодержавия. Это дело сильно выиграло бы от его военного краха, внушающего страх всем европейским хранителям порядка. Революционный пролетариат должен неутомимо агитировать против войны. А если последует серьезный социальный взрыв, то более чем сомнительно, чтобы с ним сладило самодержавие, ослабевшее войной на Дальнем Востоке» (20). «Пусть падет Порт-Артур», - дане словосполучення було, певне, наймоднішим серед тодішньої опозиційної спільноти, котра, не соромлячись, надсилала вітальні телеграми до кіотської резиденції самого мікадо (21).

Малевский - 1905 год
В. Малевский - 1905 год

Приблизно теж саме можна сказати про штучне роздмухування в країні національної ворожнечі: «Неудачи и бедствия затянувшейся русско-японской войны вызвали сильнейшее брожение внутри России. Внешние и внутренние враги ее воспользовались сими неудачами, чтобы начать движение против самого основного государственного строя – Русского Самодержавия. В этом движении наибольшее участие приняли инородческие элементы (евреи, поляки, финляндцы, армяне), с которыми соединились многие русские интеллигенты нерусского направления. В особенности этому способствовала газетная печать, столичная и провинциальная, большая часть которой оказалась в руках либералов» (22).

2). Грошова підтримка майбутнього заворушення. Офіційна точка зору тут вельми проста: 9 січня фінансувалося "знизу", себто існувало, скажімо так, на народні кошти, зібрані соціал-демократами та есерами на місцевих фабриках і заводах. Ну може десь якийсь "прогресивний" капіталіст типу Сави Морозова щось дасть, може хтось із "буревісників" сталінського типу експропріацію проведе. А в усьому іншому – виключно на власні копійчини та рублі. Втім, зацікавлені джерела володіли з цього приводу й більш реальною інформацією.

За даними царських спецслужб, ще восени 1904 р. в Парижі відбулася нарада «между представителями оппозиционных и революционных организаций Российского государства», на якій обговорювалося питання про необхідність «серьезного обеспечения материальными ресурсами подпольных структур на территории Империи». «Подробные и точные сведения, - читаємо, наприклад, в монографії дослідника з вельми дивним прізвищем "Морской", - насчет истинных пружин, приведших в действие отечественное подполье, не опубликованы, но можно считать достоверным, что вспышки и выступления крайне левых партий инспирировались и предпринимались по общим указаниям Революционного Комитета, пребывавшего то в Париже, то в Женеве, и только по осени 1905 года перенесшего свою штаб-квартиру в Москву» (23). Певне, дуже непогано жилося всім отим функціонерам, якщо «немцы предоставили в их распоряжение 115 000 фунтов стерлингов (1 160 000 рублей), англичане – 149 341 фунт стерлингов (1 493 410 руб.), американцы – 240 000 фунтов стерлингов (2 400 000 рубю0, французы и австрийцы – 370 000 фунтов стерлингов (3 700 000 рублей)» (24). «Всего прискорбнее, - з гіркотою коментував ситуацію Святійший Синод РПЦ, - что происшедшие беспорядки вызваны подкупами со стороны врагов России и всякого порядка общественного. Значительные средства присланы ими, дабы произвести у нас междоусобицу, дабы отвлеченьем рабочих от труда помешать своевременной посылке на театр военных действий морских и сухопутных сил, затруднить снабжение действующей армии и тем навлечь на Россию неисчислимые бедствия» (25).

3). Моральні риси "перших осіб" дійства. При розмові на дану тему завжди вважалося найліпшим дотримуватися афоризму «О прошлом – либо хорошо, либо ничего», у відповідності до якого саме слово "революціонер" – то синонім благородної людини вже просто за визначенням, а всього іншого не могло було тому, що не було ніколи. Звісно річ, на сьогодні така незрозуміла ідеалізація видається, м'яко кажучи, зайвою.

Авантюру 9 січня 1905 р. важко уявити собі без постаті Г.А.Гапона (1870-1906). Не маючи жодного бажання вдаватися до написання біографічного нарису про зазначеного "героя", наведемо тільки деякі свідчення, що характеризують його з вельми дивної сторони.

Георгий Гапон с группой рабочих накануне 9-го января 1905 г. Сидят Иноземцев, Гапон, Филиппов. Стоят Янов и Климов
Георгий Гапон с группой рабочих накануне 9-го января 1905 г.
Сидят: Иноземцев, Гапон, Филиппов. Стоят: Янов и Климов

«Сын полтавского казака, - відмічає, зокрема, один із сучасників тих подій, - он получил образование в Полтавской семинарии, курс которой окончил с грехом пополам. Благодаря влиятельной протекции был принят в Петербургскую духовную академию, которую также заканчивал со скрипом. По словам товарищей и лиц, близко его знавших, отличался неровным, вспыльчивым характером, был человеком с развинченными нервами и шаткими нравственными устоями. Некоторые считают сомнительными и его религиозные убеждения» (26). Підтвердження ж цим словам, до останньої дрібниці включно («учебу свою я закончил практически с «волчьим билетом»), знаходимо в біографічній сповіді самого "вождя" (27), що, окрім іншого, доповнює картину сценами дружби Георгія Аполлоновича з єретиками – "толстовцями", фактом вивчення ним нелегальних "праць" анархіста Кропоткіна, намаганням вступити на службу до столичного Охоронного відділення («Гапон, - занотував у своєму щоденнику чорносотенець Л.Тихомиров, - не однократно являлся туда, где получал деньги»), започаткуванням 11 квітня 1904 р. тільки собі підконтрольного «Собрания русских фабрично-заводских рабочих» (28). А ще – хронічним алкоголізмом та п'яними вигуками типу: «Да, гуляю! А чего жалеть? Повесят, тогда не загуляешь!» (29).

Борис Савинков
Борис Савинков в 1903 г.

В даному контексті неможливо також обійти увагою фігуру Б.В. Савєнкова. Дворянин за походженням, переконаний соціаліст-революціонер, один з натхненників так званої "Бойової організації" есерів, саме він постійно фільтрував оточення Гапона на тому етапі, коли останній почав виконувати роль «флагмана русского освободительного движения», вже після закінчення боротьби "прикрив" його новими документами й повністю контролював подальшу діяльність («с 3-го по 10-е апреля 1905 года Е.Брешко- Брешковская («Бабушка»), Гапон и некий Хилков образовали при нас некий Комитет экстренного действия, который вскоре начнет функционировать»). Безпосередньо Савєнкову спало на думку використати авторитет колишнього священика при проведенні акцій по забезпеченню своїх однодумців зброєю («Нужно было, - зазначав він в особистих "Спогадах", - при помощи означенного лица снять квартиру для складов оружия в Петербурге, изыскать возможность для приобретения оружия в России, получить от армян, членов партии «Дашнакцутюн», транспорт бомб, нам ими уступленный, выяснить возможность экспроприации в арсеналах» (30), викорінюючи, де потрібно, міфи прибічників «этого расстриги о его чрезвычайной роли в этом, в особенности же – в загрузке ружьями взорванного в районе Кеми грузового транспорта «Джон Графтон» (31). Коли ж випав термін, підтримав думку про необхідність фізичної ліквідації свого нещодавнього "колеги" по запіллю – так само, як його дещо пізніше знищили більшовики.

Пинхас Рутенберг
Пинхас Рутенберг

Не менш "рельєфно" виглядає і П.М. Рутенберг. Інженер Путилівського заводу за освітою і терорист на прізвисько "Мартін", член групи «Рабочее знамя» та організатор бойової дружини в районі Нарвської застави, він, користуючись повагою значної частини розпропагованих столичними есерами робітників, досить легко не тільки увійшов у довіру до Г.Гапона, але й став його персональним охоронцем. Врятувавши "шефа" 9.01. від козацької шаблюки на берегах Неви, Пінхус Мойсейович дещо пізніше з не меншим завзяттям засудив колишнього попа до страти, яку, до речі, з відвертим цинізмом сам же і змалював: «Товарищи! Дорогие товарищи! Не надо!» - кричал Гапон. Рабочие его связали, он отчаянно боролся. Ему дали предсмертное слово. Он просил пощадить его во имя его прошлого. «Нет у тебя прошлого!» - ответил один из присутствующих. Гапон был повешен в 7 часов вечера во вторник 28 марта 1906 года на крюке вешалки снятой на имя И.И. Путилина дачи Звержицкой в Озерках. Я видел его висящим. Так он и остался висеть. Его только развязали и укрыли шубой. Все ушли. Дачу заперли» (32).

І, звичайно ж, у зв'язку з подіями, що нас тут цікавлять, вартий згадки В.І.Ульянов-Ленін. Саме цей "батько небачених ще за розмахом у світі червоних репресій", знаходячись у 1904 році на безпечній відстані від Російської Імперії, тим не менш дозволив собі звернутися до петербурзьких робітників з наступними провокаційними словами: «Пролетариат должен воспользоваться необыкновенно выгодным для него политическим положением. Он должен встряхнуть и сплотить вокруг себя как можно более широкие слои эксплуатируемых народных масс, собрать все свои силы и поднять восстание в момент наибольшего правительственного отчаяния, в момент наибольшего народного возбуждения» (33). Котрі через деякий час отримали подальший розвиток не лише в пасажах типу: «Пора и в рабочих демонстрациях подчеркивать, выдвигать на первый план черты, приближающие их к настоящей борьбе за свободу!» (34), але й в листівках його поплічників наступного змісту: «Воля покупается кровью, свобода завоевывается с оружием в руках, в жестоких боях. Не просить царя и даже не требовать от него, не унижаться перед нашим заклятым врагом, а сбросить его с престола. Освобождение рабочих может быть делом только самих рабочих, ни от попов, ни от царей они свободы не добьются» (35).

4) Побутове становище рядових учасників. Ще зовсім недавно відповідь на поставлене таким чином питання могла бути тільки одна: тогочасні пролетарі жили дуже погано («Государь, - волав той же Гапон у зверненні до Царя від 7 січня 1905 р., - мы обнищали, нас угнетают, обременяют непосильным трудом») (36) й саме тому регулярно підіймалися на боротьбу за власну гідність. Тепер, однак, у нашому розпорядженні є певний матеріал, що дозволяє здійснити ревізію й цієї точки зору.

Зокрема, іноземні робітники тієї ж Виборзької сторони Санкт-Петербургу отримували (при ціні, наприклад, щоденного обіду у 15-20 коп.) від 62 до 120 крб. на місяць, могли відвідувати розташований тут же народний хор (33), безкоштовні читальні по Бабуриному провулку 5 та вул. Безбородинській 21, курси російської мови, безкоштовну лікарню Георгієвської общини сестер милосердя (за радянської влади – амбулаторія імені К.Маркса), аптеку, вельми дешеві їдальні, чайні, кофейні, пивні та рейнські погреби (37). «Лучше всех, - констатує сучасник описуваних явищ, - было налажено времяпрепровождение у квалифицированных металлистов заводов «Лесснер» и «Эриксон». Среди них было немало финляндцев и других выходцев из-за границы, привыкших у себя на родине к определенному, достаточно высокому, качеству жизни» (38). Аналогічно почувалися й піддані російського Самодержця. Втім, щоб перевірити дане твердження, звернемося до спогадів декого з них.

Бастующие рабочие у ворот Путиловского завода
Бастующие рабочие у ворот Путиловского завода

«Я жил, - згадував токар Сухоратов, - в углу у одного литовца. Я договорился, что хозяева будут мне стирать белье. Обедал в трактире или столовке. Когда же стал лучше зарабатывать, то смог уже нанять с товарищем комнату. Одеваться нужно было хорошо. Если денег не хватало купить сразу костюм, то агенты шли навстречу. Было несколько магазинов, которые давали в рассрочку. Заплатишь 5 рублей, представишь одного поручителя и сразу же получаешь костюм» (39).

Цікаві подробиці містяться й у розповіді якогось Плотнікова: «Мы ездили в ресторан второго разряда, например, - в «Старую Ригу» в Новом переулке. Там был кегельбан, вот он нас и привлекал. Обедали мы так –поблизости от нашего предприятия находилась Нобелевская столовая; там брали талончики на неделю для обеда. Одеваться приходилось хорошо, так как мастера-шведы, сами одевавшиеся хорошо, если придешь на работу рваный, говорили: «Вы получаете достаточное жалованье и можете носить приличный костюм». В то время как эстонцы и шведы одевали котелок и крахмальную рубашку, мы, русские, носили обычно немецкую рубашку и галстук. Кепки носили немногие, главным образом – рабочие автоматной мастерской, в то время как в коммутаторной одевали котелки и шляпы» (40).

А ось як виглядала ситуація під пером уродженця Естляндської губернії О.Казіка: «Вечером каждый придет домой, пообедает, кто в карты играет, кто в шашки, молодые идут гулять с барышнями. В праздники бывали танцы, песни пели национальные. Из русских, я помню, пели «Чудесный месяц плывет над рекой», из эстонских – «Материно сердце».

В Петровский парк (где теперь стадион имени Ленина) мы устраивали часто прогулки, брали с собой самовар, закуски, вино и ездили со всем семейством. Ездили мы также в Сосновку. Там больше танцевали и играли в разные игры. В театр мы ходили не часто – в Мариинский трудно было попасть.

Было у нас школьное общество. Там была плата 5-10 рублей в год. У кого были дети, ходили в школу, их у нас было 7. Преподавание велось на немецком и русском языках. Мы сами содержали эти школы.

Мы хорошо тогда одевались. Я ходил в котелке и манишке. У меня было три обычных костюма и 4-й – сюртучный. Сапог было три пары. В мастерские мы приходили работать в крахмале, а там одевали халаты и когда уходили домой с работы, то было не узнать, откуда мы вышли – из завода или из театра» (41). Й це загалом не дивно, адже «в то время, как либеральная пресса не уставала обличать «реакционное самодержавие» во всех смертных грехах, личные доходы граждан выросли за 20 лет почти в шесть раз» (42).

5) Характер самої маніфестації. Розглядаючи цю проблему, більшість вітчизняних дослідників стверджує, що акція 9 січня 1905 р. за участю 140-150 тисяч чоловік з самого початку мала ненасильницьке спрямування, й лише надвечір, після кривавої розправи царату з пролетарями, «рабочие стихийно уже стремились заполучить в руки оружие» (43). Проте зазначена точка зору ігнорує не те що багатющій архівний матеріал, але й свідченні вчених, наприклад, сталінської доби.

Шествие одной из колонн
Шествие одной из колонн с государственными флагами и портретом Императора впереди

В районі Шліссельбурзького тракту вже зранку вказаного дня зібрався майже 10-тис. натовп. Маючи намір прорватися на Двірцеву площу, демонстранти вступали у сутички з невеликими козачими загонами, що сторожували дану частину міста, ображаючи кіннотників вигуками: «Братоубийцы! Опричники! Креста на вас нет!». Найбільш "свідомі" революціонери, «продолжая рваться вперед, на некоторых участках выломали даже забор на Неву» (44).

На Василевському острові ще задовго до 11.00 бунтівники у пошуках зброї нападали на правоохоронців, громили дільниці МВС, ремісничі майстерні, крамниці, склади. За описами чисельних свідків, такі акти вандалізму й кривавих розправ з інакодумцями мали тоді місце на Малому («Своротили в указанную сторону. По дороге обезоружили городовых. Несколько человек хотели остановить конку») та Великому проспектах, в межах 4 («за день появилось несколько баррикад»), 6 («из окон строящегося дома в солдат полетели кирпичи и было сделано несколько выстрелов») і 14 ліній, де бойовики під керівництвом М. Безсонова і А. Рахотіна зайняли друкарню (45).

Справжня трагедія розігралася по Морській вулиці, а також неподалік від Мойки. Проте, щоб уникнути закидів в упередженості, дозволимо собі процитувати окремі місця з рапорту полковника Рімана – людини, яка відповідала за підтримання порядку саме тут: «Всюду оказывалось активное сопротивление. Толпа не унималась, продолжая бросать в войска камни, куски льда, бутылки, палки. С бешенством накидываются на офицеров, разоружают их, срывают эполеты. Около Сахарного переулка бунтовщики силой остановили извозчика, стащили за ноги сидевшего в санях офицера, выхватили у него револьвер и тут же пристрелили его. Подобная картина наблюдалась и на Выборгской стороне, причем никто не заступился за офицера, когда его убивали. Ко мне самому из толпы подошел человек со словами: «Всех вас перебить надо! Но ничего, погодите, скоро доберемся и до вас!». Кроме того, из окон ресторана «Альберт» по личному составу вверенной мне части было произведено 2 выстрела» (46).

Напружена обстановка склалася й поблизу Зимового палацу. «Подойдя к толпе вплотную, - згадував командир Преображенського полку генерал-майор Гадон, - мои роты вынуждены были остановиться, так как люди, прижавшись друг к другу, не уступали давлению упершегося прямо в низ передового взвода. В толпе раздавались вызывающие и насмешливые возгласы и заявления о том, что толпа не разойдется, хотя бы в нее и стреляли. Одновременно из толпы убеждали нижних чинов в том, что по окончании службы они окажутся в тех же дурных материальных условиях, как и говорившие. Не желая допустить продолжения сей лживо пропаганды, старший офицер Преображенского полка полковник Дельсаль приказал отвести роты на 120-130 шагов назад. Но с нашим отходом возгласы усилились. Из толпы стали выходить люди с дерзкими заявлениями. Толпа все увеличивалась людьми, проходившими через Александровский сад, откуда они перелезали через забор и влезали на деревья. В это время полковник Дельсаль получил приказание Его Сиятельства командира Гвардейского корпуса князя Васильчикова открыть огонь на поражение» (47).

Кавалеристы у Певческого моста задерживают движение шествия к Зимнему дворцу
9 января 1905 г. Кавалеристы у Певческого моста задерживают движение шествия к Зимнему дворцу

6) Запобіжні кроки центральної влади. Як і в попередньому випадку, жодної альтернативи при розгляді офіційного аспекту подій 9 січня не допускається, всі заходи уряду по локалізації заколоту оголошуються протизаконними, слова ж головного координатора по підтриманню спокою в столиці Великого Князя Володимира Олександровича: «Повсюду нужно разместить войска и стрелять, стрелять! Нужно открыть жилы России и сделать ей небольшое кровопускание – это успокоит общество» (48) – просто жахливими.

Наприкінці 1904 року в розбитому на 6 оборонних районів Санкт-Петербурзі дислокувалося 43 батальйони, 10 ескадронів і 17 сотень (всього – 22 278 штиків) кадрового складу Військового міністерства Імперії. Крім того, 7 січня було вирішено перекинути до міста ще 8 500 солдат та офіцерів із Петергофа, Ревеля й Пскова (49). Але не запровадивши в "Північній Пальмірі" стану облоги, її адміністрація значною мірою послабила ефект прямого використання цієї сили, оскільки, перш ніж здійняти зброю, солдати були вимушені попереджати про такий свій намір адептів революції (50).

Десь о 13.00. маніфестанти підійшли до Олександрійського саду, внутрішня охорона якого запропонувала їм тихо розійтись по домівках. Через годину з такою ж ініціативою звернулися й жандарми-охоронці даного закладу. Нарешті «к группе рабочих Колпинского завода подошел офицер и сказал: «Расходитесь! Будем стрелять!». (51). Те ж саме відбувалося на Малій Дворянській та Великій Вульфівській вулицях («Эй, господа, расходитесь! – говорил рабочим пристав, - ведь вы читали, что сегодня нельзя собираться в толпы!»), біля Літейного мосту («полицейские увещевали собирающийся народ расходиться, предупреждая, что в случае насильственного движения в город в них будут стрелять») і Фінляндського проспекту («Я предлагаю вам разойтись по домам, - громко сказал офицер. - Мне приказано никого дальше не пропускать»), на підступах до Балтійського й Варшавського вокзалів (52). І аби не цей гуманізм "сатрапів" царату, жертв того страшного дня було б значно більше.

7) Як та неділя стала кривавою? Не дивлячись на подекуди відчайдушний опір супротивника («народ, рассеиваемый в одном месте, в другом немедленно собирался вновь») (53), досить швидко все було скінчено. На міській бруківці залишилося лежати декілька сот мертвих тіл, а дослідники, кожного разу підвищуючи кількість їх в геометричній прогресії, ще й досі сперечаються про те, скільки ж загиблих було насправді.

У Зимнего дворца
9 января 1905 г. У Зимнего дворца

«10 января в «Правительственном Вестнике» было опубликовано официальное сообщение, что количество жертв среди демонстрантов составляет 76 убитых и 223 раненых. 22 января 1905 года правительство опубликовало новые данные: 130 убитых и умерших от ран и 229 раненых» (54). Та їм, звісно річ, ніхто не вірив й досі не вірить: так, видавці гапонівських мемуарів називають 600-900, укладач анонімної записки «Январская кровавая бойня в Петербурге» - 960-1216, партійний діяч В.Д. Бонч – Бруєвич – 2861, сучасні журналісти – 4600 й навіть 5000 чоловік (55).

8) Наслідки для Східної Наддніпрянщини. "Звістка про криваву розправу у центрі знайшла широкий відгук й в Україні. 12 січня 1905 року розпочався страйк протесту на двох найбільших заводах Києва – Південноросійському машинобудівному та Гретера і Криванека. Їхній приклад наслідували робітники Катеринослава, Одеси, Харкова, Миколаєва. У січня-березні страйками в Україні було охоплено 320 заводів, фабрик і майстерень, на яких працювало понад 140 тисяч чоловік.

Разом з робітниками на боротьбу піднімалося й селянство. Всього ж за три місяці 1905 року в Україні відбулося близько 140 селянських виступів. Перше велике заворушення на селі відбулося в Чернігівській губернії, У ніч з 22 лютого селяни глухівського повіту розгромили цукрорафінадний завод і маєток Терещенка на хуторі Михайлівському. Селянський рух охопив й інші губернії. Повстанці спалювали селянські садиби, господарські будівлі, забирали у панів худобу, реманент, посівне зерно тощо" (56). Хвиля терору покотилася краєм: «14 мая 1906 г., - наче доповнює попередній виклад російський публіцист початку ХХ ст.., - в Севастополе совершено покушение на генерала Неплюева, который остался невредим, но взрывом бомбы убило 8 человек из публики, в том числе – двое детей. Задержанные социалисты вели себя на допросе с цинической развязностью и отвечали на вопросы со смехом. На даче «Голландия» в окрестностях города смертельно ранен адмирал Чухнин; 27 июня – забастовочные беспорядки в Одессе: 8 вооруженных нападений на разные торговые заведения; 30 июля – убит Борзненский пристав Басанько. При переносе тела убитого в его дом собравшаяся толпа «освободителей» провожала его свистками и криками «Браво! Бис!»; 11 октября – в здание Винницкого реального училища, где как раз проходило заседание педагогического совета, революционерами брошена бомба; 9 декабря – в Твери выстрелами из револьвера убит бывший Киевский, подольский и Волынский генерал-губернатор генерал-адъютант граф Игнатьев; 10 февраля 1907 года – в Одессе ранен бомбой полицеймейстер фон-Гесберг; 26 февраля – в Ялте ранен бомбой полковник Думбадзе» (57).

Виходить, що альтернативи у сучасному розумінні цього слова в даній проблемі й справді немає.

Олександр Машкін


1. Черменский Е.Д. История СССР. Период империализма (90-е гг. ХІХ в. – март 1917 г.). – Пособие для студентов педагогических институтов. – М., 1959. – С.141.
2. История СССР. – В 2-х частях. – Часть ІІ. – 1861 – 1917. – Под ред. проф. П.И. Кабанова и Н.Д. Кузнецова. – М., 1978. – С.279.
3. Ленін В.І. Повне зібрання творів. – Т.9. – С.203.
4. Див.: Історія Української РСР. – У восьми томах десяти книгах – Т.4. – Україна в період імперіалізму (1900-1917). – К., 1978. – С.83.
5. Киев революционный, боевой, трудовой. – К., 1982. – С.33.
6.Див.: Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1995. – С.182. Тут знаходимо тільки лаконічне: "1904-1907. – Перша російська революція". Й дійсно, навіщо нам, незалежним, подробиці чужої минувшини! – О.М.
7. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до ХХІ століття. – Харків, 2002. – С.327. Рецензентам же цієї книжки, докторам історичних наук з Одеси О.В.Гончару, Г.І.Гончаруку та А.О.Добролюбському, котрі, власне кажучи, й випустили її на широкий загал, не завадило б знати, що з древньогрецької слово "демонстрація" перекладається як "зустріч демонів". – О.М.
8. Гусєв В.І., Калінцев Ю.О., Кульчицький С.В. Історія України. – К., 2003. – С.182.
9. Реєнт О.П. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ століття). – К., 2003. – С.191.
10.Зуев М.Н. История России с древнейших времен до конца ХІХ века. – М., 2003. – С.451.
11. Див. з цього приводу: Ревизионистская история: взгляд справа. – М., 2003. – С.10. Адреса «ИИО» в системі Інтернет www. ihr.org
12. Безбах С.А. Великий урок (Эриксоновцы 9 января 1905 г.). – Л., 1934. – С.53. До речі, пошук в центрі й на місцях тих робочих колективів, які, на зразок «кениговцев», не підтримали гасла "Свобода, рівність, братерство" вже давно, як нам здається, міг би стати темою окремого монографічного дослідження. – О.М.
13. Авенар Э. Кровавое воскресенье (9 января 1905 года). – Харьков, 1925. – С. 81.
14. Безбах С.А. Вказ. праця. – С.87.
15. Селянинов А. Тайная сила масонства. – М., 2000. – С.311.
16. Алмазов П. Наша революция (1902-1907). Исторический очерк. – К., 1908. – С.188.
17. Там само.
18. Авенар Э. Вказ. праця. – С.70-71.
19. Искра. - №86. – 1905; Святая Русь. Исторический календарь-альманах. – М., 2000. – С.47.
20. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – Т.9. – С.143, 157.
21. Алмазов П. Наша революция (1902-1907). Исторический очерк. – К., 1908. – С.180.
22. Иловайский И.Д. Очерки отечественной истории. – М., 1995. – С.498.
23. Цит. по: Селянинов А. Тайная сила масонства. – М., 2000. – С. 310.
24. Селянинов А. Вказ. праця. – С.310-311.
25. Святая Русь. Исторический календарь-альманах. – М., 2000. – С.47.
26. Алмазов П. Наша революция (1902-1907). Исторический очерк. – К., 1908. – С.145- 146.
27. Гапон Г.А. История моей жизни. – Харьков, 1995. – 141С.
28. Гапон Г.А. Вказ. праця. – С. 9, 12. 15, 17, 25, 42, 46, 50.
29. Гапон Г.А. Вказ. праця. – С. 2-5.
30. Савинков Б. Из воспоминаний. // Былое, 1917. - №2-2. – С.20-22.
31. Кавторин В.В. Первый шаг к катастрофе. 9 января 1905 грода. Свободное размышление строго по документам. – Л., 1992. – С.390-396.
32. Рутенберг П.М. Убийство Гапона. – Харьков, 1994. – С.181.
33. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – Т.9. – С.134.
34. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – Т.9. – С.143.
35. Цит. по: Арутюнов А.А. Досье Ленина без ретуши. – М., 1999. – С.34.
36. Авенар Э. Кровавое воскресенье (9 января 1905 года). – Харьков, 1925. – С. 137; Флиндер М.А. Как начиналась революция 1905 года. – М. –Л., 1935. – С.54-57.
37. Безбах С.А. Великий урок (Эриксоновцы 9 января 1905 г.). – Л., 1934. – С.29-30, 33-36.
38. Колокольников П.М. (К. Дмитриев) Отрывки из воспоминаний // Материалы по истории профсоюзного движения России. – Выпуск 2. – М., 1923. – С.223; Безбах С.А. Великий урок (Эриксоновцы 9 января 1905 г.). – Л., 1934. – С.35.
39. Безбах С.А. Великий урок (Эриксоновцы 9 января 1905 г.). – Л., 1934. – С. 36.
40. Там само.
41. Безбах С.А. Великий урок (Эриксоновцы 9 января 1905 г.). – Л., 1934. – С. 36 – 37.
42. Митрополит Иоанн (Снычев). Русская симфония. – Житомир, 2003. – С.470-471. 43. Черменский Е.Д. История СССР. Период империализма (90-е гг. ХІХ в. – март 1917 г.). – Пособие для студентов педагогических институтов. – М., 1959. – С.141; История СССР. – В 2-х частях. – Часть ІІ. – 1861 – 1917. – Под ред. проф. П.И. Кабанова и Н.Д. Кузнецова. – М., 1978. – С.279.
44. Гуревич Л. Народное движение в Петербурге // Былое. - №1, 1906. – С.222; Флиндер М.А. Как начиналась революция 1905 года. – М. –Л., 1935. – С.65-66.
45. Красная летопись. - №1, 1922. – С.49-50; Флиндер М.А. Как начиналась революция 1905 года. – М. –Л., 1935. – С.66 – 70.
46. Флиндер М.А. Как начиналась революция 1905 года. – М. –Л., 1935. – С.71-72; Безбах С.А. Великий урок (Эриксоновцы 9 января 1905 г.). – Л., 1934. – С.128-129.
47. Валк С. Петербургское градоначальство и 9 января // Красная летопись. - №1 (12), 1925. – С.4; Семанов С. Н. Кровавое воскресенье – Л., 1965. – С.100-104.
48. Цит. по: Авенар Э. Кровавое воскресенье (9 января 1905 года). – Харьков, 1925. – С. 125. До речі, ні за якими іншими джерелами підтвердити автентичність наведеного цим французьким журналістом вислову згадуваного члена династії Романових й рідного дядька Імператора Миколи ІІ нам не вдалося. Проте, звісна річ, «Ignoratio non argumentum est». – О.М.
49. Безбах С.А. Великий урок (Эриксоновцы 9 января 1905 г.). – Л., 1934. – С. 70-71; Килюза Т. Гапонівщина і події 9 січня 1905 року. – К., 1940. – С.25.
50. Красная летопись. - №1, 1922. – С.43.
51. Флиндер М.А. Как начиналась революция 1905 года. – М. –Л., 1935. – С.70-71.
52. Бонч-Бруевич В. 9 января 1905 года // пролетарская революция. - №1, 1929. – С.135-137; Безбах С.А. Великий урок (Эриксоновцы 9 января 1905 г.). – Л., 1934. – С.102-105.
53. Флиндер М.А. Как начиналась революция 1905 года. – М. –Л., 1935. – С.71.
54. Семанов С. Н. Кровавое воскресенье – Л., 1965. – С.120.
55. Семанов С.Н. Вказ. праця. – С.122-123.
56. Гусєв В.І., Калінцев Ю.О., Кульчицький С.В. Історія України. – К., 2003. – С.182.
57. Алмазов П. Наша революция (1902-1907). Исторический очерк. – К., 1908. – С.682, 689, 690, 696, 701, 704, 708, 711.

"ЦАРСКIЙ КIЕВЪ"  08.03.2014

Главная Каталогъ

Рейтинг@Mail.ru